Домушники, форточники, шапочники і пирожочники

26

Мене до сліз задолбали злодії. Не ті, хто по квартирах ходять, по чужих кишенях у метро вештаються і скло в машинах вибивають. Ті, які майже всім знайомі, колеги по роботі.

Працювала раніше в кінотеатрі. Шафки в роздягальні не замикалися. Сама роздягальня перебувала у службовому приміщенні за кодовим замком — крім своїх, не заходив ніхто. Але, мабуть, даремно я їх «своїми» вважала. Крали гроші і навіть чомусь деякі речі (новорічний ковпак, надітий заради жарту 31 грудня, почату косметику). То чи прибиральниці (при зустрічі всі вони намагалися подружитися, побалакати, бути милими), то хтось з колег (всі, як один, страшно обурені такою поведінкою невідомо кого).

На теперішній роботі все ще простіше: загальний холодильник. Ну, ви все зрозуміли, так?

І головне — що мені, жалко ці два пиріжка? Невже я тепер злиденна, раз у мене вкрали 300 рублів? Страшненька шапка за 50 рублів — серйозна втрата? Звичайно ж ні.

Але чому люди не в змозі подумати заздалегідь про те, що їм захочеться їсти за дванадцятигодинний робочий день, а потім я, подумайте заздалегідь, повинна ходити голодна? Їду купити банально ніде: не працює їдальня ночами, блін.

Чому ти, невідома мені сволота, охренеть як збагатилася за мій рахунок, а я повинна потім трястися від відрази (ненавиджу, коли хтось риється в моїх речах) і — знову — ходити голодною? Тепер є де купити їжу, але чомусь не на що.

Ну, шапка гаразд, для прикладу — тут я тільки посміятися змогла.

Всі всіх знають, вітаються, можуть поговорити при нагоді, а повернешся — так виявляються дріб’язковими жаднюгами, пакостниками і егоїстами. Ау, я теж їсти хочу! За що ви зі мною так?